12 жовтня, відбулося практичне заняття вихованців фотогуртка "Світ в об'єктиві" (керівник Хітров О. С.), в с. Пархомівка.
Дива , що поруч.
Ранок. Повітря холодне, сонце ще не встигло зігріти його своїм ледве теплим промінням. Але нас, сміливців, ніколи не лякає ні відсутність бадьорості, ні відсутність літнього тепла. Фотогурток гімназії №2 вирушив на дослідження маловідомого, але чарівного місця, села Пархомівка,що на Київщині.
Дорога була не дуже довгою, особисто я захоплювалася золотими барвами, які так контрастували з господарськими будиночками з сусідніх селищ. Таємничості додавав розсіяний навколо туман, так хотілось закарбувати цей пейзаж на плівці. Також зачаровує озеро. В ньому, як у дзеркалі , відображається зелений краєвид Пархомівки. На верхівці пагорбу видніються дзвіниця та три хрести. Нарешті ми прибули.
Історія виникнення церкви Святої Покрови дуже цікава, але не варто занадто заглиблюватися в деталі. Храм був зведений на кошти Віктора Голубєва, який спочатку хотів збудувати цукровий завод проте згодом його вмовили збудувати церкву. Навіть після смерті Голубєва, будівництво не покинули. Його було закінчено у 1907 році.
Храм Покрови здався мені досить дивною будівлею, було важко визнати в ньому православний храм. На мій креативний погляд, то взагалі суміш європейської та східної архітектури. Проте насправді це популярний на початку 20 ст. руссько візантійський стиль. Церква прикрашена зашифрованими символами та орнаментами. Мозаїки, створені відомим на весь світ художником Миколою Реріхом, змушує згадати слов’янські народні казки, про хоробрих героїв які захищали рідні міста.. На мою думку у цьому й була талановита художня задумка архітектора Володимира Покровского.
Якщо ви прибули в Пархомівку, в першу чергу, вашу увагу має привернути висока огорожа та масивні ворота, які завжди залишаються відкритими. До старовинних залізних дверей, веде довга вузенька стежка між розсадою квітів. Шкода, що квіти вже обернулись на суху траву, та відчути запашний аромат цвітіння можливо буде лише восени.
Високі дуби, неначе сторожі, обгорнули своїми широкими гронами садок, засипали дивним листям та жолудями стежку.
Кожен кадр був кращий за інший, з якого ракурсу ми не знімали церкву, це був немов знімок з казки. Особливо порадував будиночок священика. Дивно, занедбана хатина, без підлоги та даху виявилась чи не найцікавішою локацією. Але найцікавіше чекало нас попереду.
Церква здавалася настільки таємничою, що спершу ми подумали, що храм не діючий, але нашу думку спростував отець Василій, який раненько прибув до церкви з охочими допомогти навести лад на подвір’ї . Нам було приємно побачити привітний доброзичливий люд, який працює на благо своєму селу. Отримавши дозвіл священика на зйомку в середині храму, ми вирушили всередину . Білі стіни вкриті іконами, підлога встелена килимом, зі стелі звисають чарівної краси люстри. Велич храму зовсім не бентежила, лише захоплювала.
Робочих, які реставрували церкву, зацікавила наша діяльність і ми охоче вступили з ними в бесіду. Виявляється вони встановлювали новий іконостас. Самі люди приїхали сюди, аж з міста Стрий, що на Львівщині. Їх також захоплювали історія чарівного села Пархомівки. В приміщенні пахло лаком та свіженькою фарбою, це не завадило нам відчути особливий аромат воску, який заповнив майже все приміщення. Хтось запалив єдину свічку, яка яскравим полум’ям горіла біля ікони Божої Матері.
Нас торкнула втома, мене до речі в першу чергу. Ми висловили подяку отцю Василію, робочим, і людям, та сфотографували їх на пам’ять.
Покидаючи Пархомівку, кожен з нас замислився над значущістю українських пам’ятків.
Можна лише з гордістю сказати, що храм був результатом не лише роботи творчих і обдарованих людей, а й однодумців. Найцікавіше те, що ця традиція в Пархомівці продовжується досі. Люди тут піклуються про свою культурну спадщину, не лише оберігають та шанують її, а й вдосконалюють здобуте роками копіткою роботою.
Анастасія Хітрова, учениця 10 класу гімназії №2.
Фотографи Анастасія Хітрова, Уманський Назар
Фотозвіт вихованців гуртка
